21:00 

Маленький шлях — не для людей...

affectiontoend
(1—5) Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнім листям чи просто на землі — місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням.

(6—11) Маленький народ має свої звичаї й подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбуру дерева в пошуках солодкого соку чи просто щоб відпочити на зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому пахучому листі! Навіть упасти не боляче, коли ти можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутинкою. Комахи тонше відчувають тяжіння землі, сонце, вологість.

(12—16) Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість лапок прудко бігають. І, певно ж, вони якось спілкуються між собою, як ото в селі сусіди перегукуються через пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх домівках.

(17—20) Очима, утомленими від телевізора, книг чи облич інших людей, не побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство. Комахи не хочуть нищення й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот, а ті просто не відають, що роблять.

(21—23) Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити все краще. Але для цього треба любити.

(24—26) Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива й небезпечна для маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатися.

(27—29) Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти нашими шляхами й оцінити духовну велич, якщо вона в нас є.

(30—34) Ми будуємо житла, добуваємо харч, залатуємо діри власного існування, боронимося самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе беззахисними. І тому, щоб захиститися, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас, тільки в стократ кращим і досконалішим.

(35—37) Дивно бути людиною — такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя бути людиною? Щастя — просто бути в злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.

(38, 39) Щойно почнеш замислюватися над цим, тебе охоплять якісь людські проблеми.

(40—44) Дуже важко жити серед людей. Вони постійно нагадують про існування часу, хоча це фікція нашого штучного світу. Він примушує нас вірити, що обов’язково треба розбиватися до крові, щоб подолати стіну й потрапити в сад. Але знайти в собі злагоду краще, ніж страждати; підкоритися законам космосу легше, ніж суспільним.

(45—49) Дитинство, розквіт, старість — це не дія часу, а стан душі, її різні обличчя. Ніби гра. Дитина бавиться в дорослу або немовля, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її того, що вміють самі, — автоматизму. Якби не це, ми б не шукали крихітку знання, не сиділи б розгублено над цією мізерією.

(50, 51) Як усе-таки добре не бути людиною. Важко знайти більш неприродну істоту.

За Г. Пагутяк


URL
   

незримое на карте место

главная